Українські вірші

Пригадаємо вірші що спали до серця?

Добридень, люди! Вбитий на снігу,
я спам'ятався в зоряній пустелі.
І все, що має на землі вагу,
осипалось, як мертві імортелі.
Там, на землі, щось падало, цвіло,
було рожеве, синє і зелене.
Мені вітри позичили крило,
я бачив землю за віки від мене.
Я натомився жити без душі.
Нема на чому записати строфи.
Усі арапи-предки й гармаші
Кричать в мені зігрітися хоч трохи.
Я сам не знаю, скільки тут пробув.
Не хочу я ні вічності, ні слави.
В безсмерті холодно. Я хочу в Петербург.
Вдягтися в тіло і напитись кави.
Там, на столі, лежить моє перо.
Воно лежить, воно давно не пише.
Я хочу вірші написати про -
Про те, як вітер гілочку колише.
Я хочу встати вранці, на зорі.
Любити жінку, ждать листа з Одеси.
Я хочу волі, волі!.. А царі?
Я хочу жити, жити!.. А Дантеси?
Я сто поем ще маю на меті,
а я дивлюсь у вічі пістолету...
В безсмерті холодно. І холодно в житті.
О Боже мій! Де дітися поету?!

Ліна Костенко

початок ЕнеЇди пам'ятаю з 9 классу)

ЕнеЇда - нічого так собі бурлеск. Читала вже у зрілому віці й те тому що натрапила на ось цей уривок у книжці про кулінарію:
Тут з салом галушки лигали,
Лемішку і куліш глитали
І брагу кухликом тягли;
Та і горілочку хлистали...
Тут їли рознії потрави,
І все з полив'яних мисок,
І самі гарнії приправи
З нових кленових тарілок:
Свинячу голову до хріну
І локшину на переміну,
Потім з підлевою індик;
На закуску куліш і кашу,
Лемішку, зубци, путрю, квашу
І з маком медовий шулик.
І кубками пили слив'янку,
Мед, пиво, брагу, сирівець,
Горілку просту і калганку,
Куривсь для духу яловець.
Бандура горлиці бриньчала,
Сопілка зуба затинала,
А дудка грала по балках;
Санжарівки на скрипці грали,
Кругом дівчата танцьовали
В дробушках, в чоботах, в світках.

Пробудження

Світає, і від сновидінь до сну
загального роблю я спробу втечі
сподівані місця займають речі
і день новий приходить впервину,
і йде вчорашній день марудний геть,
а з ним – політ птахів і рух народів,
І Рим, і Карфаген, і дух походів,
полки, яким залізо несло смерть.
А ще приходить все, що знаю я:
мій голос, страх, лице і доля врешті.
Якби в новім пробудженні – у смерті –
знайшовся час, який моє б ім’я
забув і все, чим був я за життя!
Якби в той ранок взнав я забуття!

Jorge Luis Borges
Переклав С. Борщевський

Широко розчахнуті ворота,
Голі липи, вбогі восени,
І суха тьмяніє позолота –
Вигин нерушимої стіни.

Гулом повні олтарі і склепи,
Аж за Дніпр широкий грім іде.
Так важкою міддю дзвін Мазепи
Над Софійським обширом гуде.

Все грізніш бушує, невблаганний,
Мов єретиків карає кат,
За рікою ж у лісах, рахманний,
Веселить пухнастих лисенят.

15 вересня 1921, Анна Ахматова
Переклав Михайло Москаленко

Змія танцює

А тілом ти така зваблива,
Коханко щира! -
Немов тканина мерехтлива,
Заблисне шкіра!
Твоє волосся - хвильне море,
П'янке, невпинне,
I заплелися в хвилі зорі,
I білі, й сині.
Мов корабель, що спав під небом,
Крізь вітру клекіт
Моя душа летить до тебе
У край далекий.
Ні біль, ні радість ще не спали
В очах шовкових,
Ті очі - скарб! У них змішались
I тиша, й слово.
Ритмічна хвиля гралась, билась,
Текла ефірно!
Ти, мов змія, гойднула тілом,
Жезлу покірна.
Ось ти спинилась, ти заснула -
Дитя!.. дитятко!..
Ось ти голівкою хитнула,
Немов зміятко.
Ти раптом тілом стрепенулась,
Ти - дивний човен!
В той човен ласки зачерпнулось,
Він тиші повен.
Зростала тиша... Ніжний дотик -
Хтось кригу вилляв!
I до зубів пливла із рота
Медова хвиля.
Тече!.. Я п'ю вино Богеми Гірке, прозоре,
I щоб померла в серці темінь, Посію зорі!

Шарль Бодлер

Підтримаю тему)

переклад Стуса на Кіплінгове "If"

СИНОВІ

Коли ти бережеш залізний спокій
всупір загальній паніці й клятьбі,
коли наперекір хулі жорстокій
між невірів ти віриш сам собі.
Коли ти вмієш ждати без утоми,
обмовлений, не станеш брехуном,
ошуканий, не піддаєшся злому
і власним не хизуєшся добром.
Коли тебе не порабують мрії,
в кормигу дум твій дух себе не дасть,
коли ти знаєш, що за лицедії —
облуда щастя й машкара нещасть.
Коли ти годен правди пильнувати,
з якої вже зискують махлярі,
розбитий витвір знову доробляти,
хоча начиння геть уже старі.
Коли ти можеш всі свої надбання
поставити на кін, аби за мить
проциндрити без жалю й дорікання —
адже тебе поразка не страшить.
Коли змертвілі нерви, думи, тіло
ти можеш знову кидати у бій,
коли триматися немає сили
і тільки воля владно каже: стій!
Коли в юрбі шляхетності не губиш,
а бувши з королями — простоти,
коли ні враг, ні друг, котрого любиш,
нічим тобі не можуть дорікти.
Коли ти знаєш ціну щохвилини,
коли від неї геть усе береш,
тоді я певен: ти єси людина
і землю всю своєю назовеш.

і ще його власна поезія

Не любити тебе - не можна.
Володіти тобою - жаль.
І хвилина діяння кожна
Випромінює нам печаль.
Бути разом... в однім цілунку.
Злить уста і серця свої.
Тільки хвилі нема порятунку...
Плачуть вночі лишень солов'ї...
Ти в хвилину чуттєвої бурі
Не віддайся мені, дивись,
Бачиш вечора крила похмурі?
То над нами вони зійшлись.
Хай нам кажуть: любити можна
Тільки раз. Того разу й жаль,
І щаслива хвилина кожна
Випромінює нам печаль.
Не ховайся в зволоженім зорі,
Бо розгойдані береги
Поглинаючих трансмагорій
Будуть завжди нам дорогі.
Ні! Знайди і в чуттєвих бурях
Не перейдену нами грань,
Щоб не відати днів похмурих,
Щоб не знати про гнів прощань.
Не любити тебе - не можна,
то й любитись з тобою - жаль,
бо хвилина кохання кожна
випромінює нам печаль.

***

Я знаю —
ми будем іще не раз бродити з тобою,
слухати ліс притихлий,
старих і мудрих сорок,
вирізняти гудки азотнотукового заводу,
чути постріли на мовчазному полігоні,
і, лячна, наслухатиме нас земля.

Розгублена між роботою і дозвіллям —
вечірньою школою, чергами, перукарнею;
дощовою погодою і театром,
комсомольськими зборами, подругами з гуртожитку,
ти прийдеш до мене
самотня, настрашена і чужа,
розграбована на всі свої сто шістдесят сантиметрів зросту.

І разом з тобою ми заходимося визбирувати
роздаровані уста, очі, пам'яті,
погляди, губи, плечі,
розшукаємо все — до найменшого панігтя,
щоб, затиснена в себе як в кулачок,
ти ставала цільною й неушкодженою,
реставрована для мого охриплого
горлового шепоту щастя.

Поки ж тебе немає,
ти виповнюєшся на мене самого.
Чекання, вибираючи мене,
обростає гудками, пострілами, криками,
заким не стане тобою,
лишивши мені велике нащулене вухо —
відчути визубрені
твої підбори самотні.

X. 1962

Дякую)

Я хочу в Місто, де живуть дощі –
Протяжно-сірі, наче сни хасида,
Щоб ми – за руки – мокрі, як хлющі –
У цьому Львові, як у Атлантиді
Згубились між водою і камінням…
І наша хата поросла б корінням –
Як лабіринт – ні вийти, ні зайти…
Довічна осінь і пречистий ти.

Стигмати тріщин встеляться по стелі,
І ми, обвившись тілом, як плющем,
Від ніжності помремо у постелі
У тій майстерні, що живе дощем
І тліє листям, як правічна мова.
Твоя любов – шовковиця шовкова:
Тавро цих губ довіку не відтерти –
Чорніших і від кави, і від смерти.
Ганна Осадко

Яким містом марить автор?

Власне відкриття :). Прошу вчитатись. Або послухати.

Світлана Костюк

майданні не-галюцинації
І знову падав сніг. А ще мороз тріщав. І майоріли лозунги , знамена. І нахилився Ангел до плеча, зашепотів схвильовано до мене. Мовляв, якась чудна війна оця, всі небожителі уже у справжнім шоці...Летять гранати, падають до ніг. У когось справжнє місиво у оці...Студенти. Барикади. Чорний дим. Навпроти "беркут" і злостиві крики. Свій став чужим... Чужий не став своїм... Ніхто з великих ще не став великим...
Несе бабуся теплі пиріжки...Водою патріота обливають...Майбутній архітектор - без руки...Побиті люди гордо Гімн співають...
Не вмерла ще...не вмерла ще...не вме...Хіба та смерть - нав`язлива ідея?..А з півночі не вітром - матом дме...І я не знаю - хто я...як я...де я...
Хтось каже : жий на західний манер. Витає привид - матінка-Європа...Народ надіється, що він іще не вмер...Політикам - своя важніша "...опа".
Отак жиєм, воюєм день за днем...Найважче- це проти себе самої...
Кров на снігу...
Зруйнований едем...
І прямо в душу вцілені набої...

25.01 2014. Київ.

Тут

Відеоряд просто хороший, а виконання вражає.

Мій перший вірш написаний в окопі,
на тій сипкій од вибухів стіні,
коли згубило зорі в гороскопі
моє дитинство, вбите не війні.

Лилась пожежі вулканічна лава,
стояли в сивих кратерах сади.
І захлиналась наша переправа
шаленим шквалом полум'я й води.

Був білий світ не білий вже, а чорний.
Вогненна ніч присвічувала дню.
І той окопчик –

як підводний човен

у морі диму, жаху і вогню.

Це вже було ні зайчиком, ні вовком –
кривавий світ, обвуглена зоря!
А я писала мало не осколком
великі букви, щойно з букваря.

Мені б ще гратись в піжмурки і в класи,
в казки літать на крилах палітур.
А я писала вірші про фугаси,
а я вже смерть побачила впритул.

О перший біль тих не дитячих вражень,
який він слід на серці залиша!
Як невимовне віршами не скажеш,
чи не німою зробиться душа?!

Душа в словах – як море в перископі,
І спомин той – як відсвіт на чолі…
Мій перший вірш написаний в окопі.
Він друкувався просто на землі.

Ліна Костенко

"Берестечко" Ліна Костенко коли написала? Поети знають все, і пам'ятають наперед. А під спойлером - її самоцитати.

Показать текст спойлера

А це - читайте. росіянам, думаю, без перекладу ясно.

Любов Бенедишин
Нічний монолог

Пересохлі губи.
Ночі глибочінь.

- Спи, синочку любий.
В тиші відпочинь...
Годі вже безсоння,
вибухів, атак...

...синова долоня
стиснута в кулак.

- Хай засіє ранок
мертву пустку снів.
Хочеш, на сніданок
напечу млинців?
Наварю узвару...

...запеклася кров.

- Ой, не тую пару
ти собі знайшов.
Кулі-нареченій
свахою війна...

Чорна хустка нені.
Цинкова труна.

22.08.2014

А й правда, крилатим ґрунту не треба.
Землі немає, то буде небо.
Немає поля, то буде воля.
Немає пари, то будуть хмари.
В цьому, напевно, правда пташина...
А як же людина? А що ж людина?
Живе на землі. Сама не літає.
А крила має. А крила має!
Вони, ті крила, не з пуху-пір"я,
А з правди, чесноти і довір"я.
У кого - з вірності у коханні.
У кого - з вічного поривання.
У кого - з щирості до роботи.
У кого - з щедрості на турботи.
У кого - з пісні, або з надії,
Або з поезії, або з мрії.
Людина нібито не літає...
А крила має. А крила має!

ЛІНА КОСТЕНКО КРИЛА

Contra spem spero!
Леся Українка
X
Варіанти тексту
Канонічний текст
Першодрук
Автограф

Гетьте, думи, ви, хмари осінні!
То ж тепера весна золота!
Чи то так у жалю, в голосінні
Проминуть молодії літа?

Ні, я хочу крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Жити хочу! Геть думи сумні!

Я на вбогім сумнім перелозі
Буду сіять барвисті квітки,
Буду сіять квітки на морозі,
Буду лить на них сльози гіркі.

І від сліз тих гарячих розтане
Та кора льодовая, міцна,
Може, квіти зійдуть – і настане
Ще й для мене весела весна.

Я на гору круту крем’яную
Буду камінь важкий підіймать
І, несучи вагу ту страшную,
Буду пісню веселу співать.

В довгу, темную нічку невидну
Не стулю ні на хвильку очей,
Все шукатиму зірку провідну,
Ясну владарку темних ночей.

Так! я буду крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Буду жити! Геть думи сумні!

[2 травня 1890 p.]

Показать текст спойлера

Олександр Олехо

Тебе не розстріляють...

Тебе не розстріляють просто так,
а лиш за те, що українська – рідна,
за те, що трИзуб – то не тільки знак
і гама кольорів любові гідна.

Тебе не розстріляють, друже мій,
як донесеш на патріота краю –
ще і пайок поповниш з того свій
і доповзеш до зрадженого раю.

А що життя? Конає за вікном.
Молися, брате. Богу не однако,
чи ти помреш іудою з баблом,
а чи відмовиш нечисті зі знаком…

31.08.2014

Може, мало читала віршів, та останній рік відкрив для мене безліч нових імен.

Ірина Цілик

"ПОВЕРТАЙСЯ ЖИВИМ"

Ти, головне, повертайся додому,
Врешті знімай запилюжені берці,
І вчися наново жити потому,
З перепрошитою вірою в серці.


Ти, головне, повертайся, здолавши
Чистого зла непрожований стогін,
І відпускай цю ненависть назавше
Посеред мирної тиші густої.


Ти, головне, повертайся тим шляхом,
Що вбереже твої душу і тіло.
Чорна земля із розпеченим пахом
Тільки дощу, а не крові хотіла.


Ти, головне, повертайся до мами.
Десь там сивіючи за видноколом,
Матері тужать і дружать домами,
Що пахнуть ніжністю та корвалолом.


Ти, головне, повертайся назовсім
І народи-посади-споруди,
А вже у твоєму дітиську курносім
Виросте радість, нова і правдива.


Ні, ця війна не потрібна нікому!
Так, ми її не пробачимо, себто
Перемагай і вертайся додому.
Просто живим повертайся, і все тут.


Він же у виконанні сестер Тельнюк

Море. Ніч. І дельфіна голос.
Безіменна зоря тремтить.
Твоє тіло – дзвінке і голе
Заперечення темноти.

Органічне, органне в жилах,
Солоніють видох і вдих.
На серцях виростали б крила,
Але ж серце наше з води.

Ми на морі сліди лишаєм.
Я – муз–чина і муза – ти.
Розпинаєм і воскрешаєм
Наше тіло, як мед густий.

Отако… отако… і вище…
Хвиля піниться й нас несе.

Ми – Життя!
Ми із моря вийшли.

Біля моря нам можна все.

Павлюк Ігор

Я зустрічався з вами в дні суворі,

Коли вогнів червоні язики
Сягали від землі під самі зорі
І роздирали небо літаки.

Тоді вас люди називали псами,
Бо ви лизали німцям постоли,
Кричали "хайль" охриплими басами
І "Ще не вмерла…" голосно ревли.

Де ви ішли — там пустка і руїна,
І трупи не вміщалися до ям, —
Плювала кров'ю "ненька Україна"
У морди вам і вашим хазяям.

Ви пропили б уже її, небогу,
Розпродали б і нас по всій землі,
Коли б тоді Вкраїні на підмогу
Зі сходу не вернулись "москалі".

Тепер ви знов, позв'язувавши кості,
Торгуєте і оптом, і вроздріб,
Нових катів припрошуєте в гості
На українське сало і на хліб...

Симоненко Василь

Попередній вірш змусив згадати одну давню дискусію про те, чи нищили КГБ виключно атнирадянські елементи. Як бачимо з цього вірша, Василь Симоненко був цілком радянською людиною. Що кінець кінцем його не врятувало. Бо був ЛЮДИНОЮ.

Ще кілька віршів цього ж поета. На превеликий жаль і жах, до нестями актуальних

Я...

Він дивився на мене тупо
Очицями, повними блекоти:
- Дарма ти себе уявляєш пупом,
На світі безліч таких, як ти. -
Він гримів одержимо і люто,
І кривилося гнівом лице рябе,
Він ладен був мене розіпнути
За те, що я поважаю себе.
Не стала навколішки гордість моя...
Ліниво тяглася отара хвилин...
На світі безліч таких, як я,
Та я, їйбогу, один.
У кожного Я є своє ім'я,
На всіх не нагримаєш грізно,
Ми - не безліч стандартних "я",
А безліч всесвітів різних.
Ми - це народу одвічне лоно,
Ми - океана вселюдська сім'я.
І тільки тих поважають мільйони,
Хто поважає мільйони "я".

ПРОРОЦТВО 17-ГО РОКУ

Гранітні обеліски, як медузи,
Повзли, повзли і вибилися з сил —
На цвинтарі розстріляних ілюзій
Уже немає місця для могил.
Мільярди вір зариті у чорнозем,
Мільярди щасть розвіяні у прах.
Душа горить. Палає лютий розум.
І ненависть регоче на вітрах.
Коли б усі одурені прозріли,
Коли б усі убиті ожили,
То небо, від прокльонів посіріле,
Напевно б, репнуло від сорому й хули.
Тремтіть, убивці! Думайте, лакузи!
Життя не наліза на ваш копил.
Ви чуєте? На цвинтарі ілюзій
Уже немає місця для могил!
Уже народ — одна суцільна рана,
Уже від крові хижіє земля,
І кожного катюгу і тирана
Уже чекає зсукана петля.
Розтерзані, зацьковані, убиті
Підводяться і йдуть чинити суд,
І їх прокльони, злі й несамовиті,
Впадуть на душі плісняві і ситі,
І загойдають дерева на вітті
Апостолів злочинства і облуд!

23.XII.1962

Ліна Костенко

СОЛЬФЕДЖIО

Старий маестро з добрими руками,
котрий гуманно причинив балкон, –
на весь квартал з вікна його роками
лунає писк майбутніх примадонн.

Сольфеджіо, сольфеджіо!.. Октави...
колоратура... опера... вокал...
Взискуйте слуху, слуху, а не слави!
Нічого, звик. Усе життя звикав.

Вони приходять, гарні і негарні.
До ваших послуг. Мріяла давно.
Талант... мистецтво... Боже, є книгарні,
театри, спорт, ну, зрештою, кіно!

Усі пищать. Усі вони сопрано.
Усі співати хочуть Баттерфляй.
Він каже:
– Згодом. Зараз іще рано. –
А верещать – хоч вуха затуляй.

Він каже:
– Потім. Це ще перші кроки. –
Він за урок чорніє, як земля.
Нічого. Справно платять за уроки.
Він репетитор. Репетуйте. Ля!

На сто одна. Це, зрештою, природно.
О Маргарити кольору бордо.
Натхнення? Що ви? Зараз це не модно.
Цікаво, як співала Віардо?

Що ви сказали? «ТОска»? Тоська. Так, Пуччіні.
Аїда? Ні. Безсоння. Люмінал.
Вам не дано. Пояснювать? Причини?!
В кордебалет. В кафе. У персонал!!!

Десь люди, певно, затикають вуха.
Ну, так, звичайно, грюкнуло вікно.
О Боже мій, ні голосу, ні слуху...
Ля, ля! Не сі, а ля!.. А, все одно.

Володимир Самійленко

ДІЯЧ

Я працюю ввесь вік для народу
(Якщо маю вигоду).
Полягти я для його готовий
(На перині пуховій).
Я - підпора громадського ладу
(Поки маю я владу).
Людям силу даю тільки певним
(Небожатам і кревним).
Всіх караю лихих і нечистих
(Ворогів особистих).
Я митець на закони державні
(Переписую давні).
Для проектів меткі в мене руки
(Без помоги науки).
На війні ж я сміліший за Ґонту
(Тільки б далі від фронту...).
1919
© Володимир Самійленко

Класика, мать його, невмируща... часом, то й на жаль.

Там, за містом, понад шляхом битим,
По гарячім каменистім полі
Йде дівча татарськеє вродливе,
Молоденьке, ще ґуля по волі.
На чорнявій сміливій голівці
Червоніє шапочка маленька,
Вид смуглявий ледве прикриває
Шовком шитая чадра біленька.
То закриє личко, то відкриє, –
А очиці, наче блискавиці,
Так і грають з-попід брівок темних!
Що за погляд в сеї чарівниці!

***
у тамбурі
грає тамбурин
значить їдуть додому
неформали

попри певну відсутність рим
їх ще досі приймають вокзали
де можна
вживати алкоголь
ховати голос
ховати волосся
у капюшони
грати на гітарі
давати цигарки циганам
спати у спальниках

тож поруч нікого нема
тільки в тамбурі
грає тамбурин
і я курю з неформалами
попри певну відсутність рим

вони вийдуть у Волочиську
і це не може не подобатися

Григорій Семенчук, із поетичної збірки «MOREвіршів і пісень»«MOREвіршів і пісень»

Бандуристе, орле сизий,
Добре тобі, брате,
Маєш крила, маєш силу,
Є коли літати.

Тепер летиш в Україну,
Тебе виглядають.
Полетів би за тобою,
Та хто привітає?

Я й тут чужий, одинокий,
І на Україні
Я сирота, мій голубе,
Як і на чужині.

Чого ж серце б’ється, рветься?
Я там одинокий.
Одинокий... А Украйна!
А степи широкі!

Там повіє буйнесенький,
Як брат заговорить,
Там в широкім полі воля,
Там синєє море

Виграває, хвалить Бога,
Тугу розганяє,
Там могили з буйним вітром
В степу розмовляють

Розмовляють сумуючи,
Отака їх мова:
«Було колись — минулося,
Не вернеться знову».

Полетів би, послухав би,
Заплакав би з ними.
Та ба, доля приборкала
Меж людьми чужими.

Т.Г.Шевченко

Додам відео пісні на дані слова.
https://youtu.be/0DclqGYwDE0

Така, як ти
Чи знаєш ти,
Як сильно в душу б’є безжальний дощ?
Так, ніби він завжди чекав лише мене.
А, як болить зимовий спокій нашого вікна
Ніжно пастельний, як і твій улюблений Моне.

Така, як ти
Буває раз на все життя,
І то із неба.
Така, як ти
Один лиш раз на все життя,
Не вистачає каяття,
Коли без тебе я.

Забути все, здається, я б ніколи не зумів,
Новий дзвінок скидає відлік волі на нулі
І погляд твій, він вартий більше, ніж мільйони слів
Вічно далеких, як і твій улюблений Далі

Святослав Вакарчук

Олександр Олесь

ЄВРОПА МОВЧАЛА…

Коли Україна за право життя
З катами боролась, жила і вмирала,
І ждала, хотіла лише співчуття,
Європа мовчала…

Коли Україна в нерівній борьбі
Вся сходила кров’ю і слізьми стікала
І дружної помочі ждала собі,
Європа мовчала…

Коли Україна в залізнім ярмі
Робила на пана і в ранах орала,
Коли ворушились і скелі німі,
Європа мовчала…

Коли Україна криваві жнива
Зібравши для ката, сама умирала
І з голоду навіть згубила слова,
Європа мовчала…

Коли Україна життя прокляла
І ціла могилою стала,
Як сльози котились і в демона зла,
Європа мовчала…

Останнім часом постійно згадую цей вірш Василя Симоненка зі шкільної програми, колись він добряче припав мені до душі

Ти знаєш, що ти — людина.
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні.
Більше тебе не буде.
Завтра на цій землі
Інші ходитимуть люди,
Інші кохатимуть люди —
Добрі, ласкаві й злі.
Сьогодні усе для тебе —
Озера, гаї, степи.
І жити спішити треба,
Кохати спішити треба —
Гляди ж не проспи!
Бо ти на землі — людина,
І хочеш того чи ні —
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні.

І Архімед, і Галілей
Вина й не бачили. Єлей
Потік у черево чернече!
А ви, святиє предотечі,
По всьому світу розійшлись
І крихту хліба понесли
Царям убогим. Буде бите
Царями сіянеє жито!
А люде виростуть. Умруть
Ще незачатиє царята...
І на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люде на землі.

Т.Г.Шевченко

Незалежність складається із безсоння, боротьби й присяг,
з кадрів того, як Чорновіл у раду заносить стяг,
як в тривожний рюкзак ти складаєш вишитий оберіг,
зрештою, ця земля пам'ятає кожного, хто її беріг.
Доки на ринг зі смертю виходять ті, кого не лякає тьма,
доки у наших героїв є місця поховання і імена,
доки кожна з втрат особиста, доки немає чужих нулів,
ти зберігатимеш цю любов,
цю велику любов і великий гнів.
Пофарбовані кров'ю шеврони, непрацюючі номери...
Незалежність війни розпадається на символи й кольори
і збирається там, де люди в футболках виходять проти колон,
бо нема того, хто взяв би Харків
або підкорив Херсон.
Доки ти пам'ятаєш червоні лінії мап, які стягуються в кільце,
доки у всі інші дні ти постійно говориш про це,
доки ти пам'ятаєш тваринний страх, доки ти пам'ятаєш, заради чого його пройдеш,
бо є речі, які не знищиш, не відбереш.

автора, на жаль, не знаю

Галина Мирослава

БОМБА НЕ РОЗРІЗНЯЄ

бомба не розрізняє кольори шкіри
бомба не відрізняє тебе від твого ворога
не бачить націй і народностей
релігій і безбожництва
їй байдуже скільки тобі років
хто твої предки
де ти народився
чого досягнув
скільки в твоєму серці любові 
а в очах ніжності
як ти усміхаєшся
і як плачеш
ти для неї лише ціль
координата
вирахувана і проставлена рукою
так схожою на твою
тільки випущена тими гомінідами з ряду приматів
які так і не стали людьми

Перун в камуфляжі з чола витирає сажу,
Сварог у сусіднім окопі рахує блискавки.
-Тут вистачить десь на чотири години бою - каже,
- А далі мечами.. але і мечами дотиснемо.

Перун запускає у небо стрімкого сокола:
- Лети, роздивися, де потороч в землю врилася,
Під ними внизу небезпечний, рудий пісок,
Хай там і лишаються, ним з головою вкриються.

Мара наготові тримає підсумок з пращами,
Як тільки закінчиться морок - в хід піде каміння.
А поки морочить їх, водить столітніми хащами,
І групами гонить на поле із написом "міни".

Туман осідає на бороду сивого Велеса,
У засідці чутно, як стогнуть підземнії річища,
Ще трохи і тут буде гучно, спекотно і весело,
А поки в тумані лиш вовчі зіниці світяться.

А небо горить і на голови нечисті падає,
І чути в ефірі: "у нас чумовые потери!"
Всміхається тонко і шле повідомлення Лада -
"Це вам із палкою любов'ю моя артилерія!"

У небі, в землі, на воді величезними жорнами
Їх мелють на борошно й треби кладуть для врожаю,
Вони будуть вбиті, розчавлені і пережовані!
Рука, що тримає сокиру, важка і безжальна!

І буде день перший, і буде останній день спротиву,
І кожен із днів буде кращим з усіх можливих!
Просякнутий лютою вірою, кров'ю і потом,
І намертво перемотаний нашими жилами!

Старий Карачун вузлуватою злою коцюбою
По трохи тягає їх в морок смертельних навіювань.
Старий Карачун своє діло шанує і любить,
Старий Карачун мружить очі і тихо підсміюється.

Світлана Киричек

Справедливість загинула. Торік. У Бучі.
Помирала страшно, у вогні, зґвалтована...
Вони ж теж чиїсь діти? Так. Діти. Сучі.
Після пологів - варто було б відразу закопувати...

Польовою дорогою, вночі, під обстрілом
Тисне на газ Надія - позаду важкий трьохсотий...
"Тільки б довезти!" - шепоче та хреститься поспіхом...
Від батальйону Надії - залишилось меньше роти.

Любов волонтерить - дрони, пікапи, броніки -
Майже порожній офіс у середмісті Львова.
Лікує безсоння тістечками з "Верóніки",
Лікує тривогу канабінольними смолами.

Віра - майже осліпла від хлорпікрину -
Байдуже ловить сирени розпачливі звуки.
Вірі так само болять її незагоєні стигми -
Та цей біль фантомний - у Віри відірвані руки.

Ненависть та Гнів одягли арамідні комбези -
Ріжуть турбінами простір хижі сталеві примари -
Під крилами - смерть, замість душ - біонічні протези -
Ненависть та Гнів польоти виконують парою.

Правда - в піхоті. Ну де б іще бути Правді?
Видали "AR-ку" - Правда не може натішитись.
Правда і "AR-ка" - у кривди стоять на заваді.
Правда і "AR-ка" - єдине, що всім нам залишилось.

Не знає жалю, не згадає ніколи про милість.
Тиша. Світанок. Улюблений "триста-восьмий".
Згадуючи свою старшу сестру - Справедливість,
Крізь оптичний приціл на ворога дивиться Помста.

Василь Мулік

Настане день.
І ти розплющиш очі,
Можливо, вранці,
Чи посеред ночі.
Не через вибухи
Або сигнал тривоги,
Від пари слів:
"Вставайте! Перемога!"
Ти підведешся
I сповзеш по стінці -
Ми вільні! Ми живі!
МИ УКРАЇНЦІ!

(С) з мережі

танцюй, моя пташко, просто посеред села.
саме для цього його спалили дотла.
красива у своїй силі, сильна у своїй красі —
танцюй, моя люба, покажи їм усім.

посеред цього згарища, залишеного ворогами,
танцюй так, як завжди уміла — гордо і гарно.
танцюй за тих, хто тут народився і тут поліг.
танцюй за тих, у кого більше немає ніг.

танцюй за померлих дітей, чоловіків і жінок.
танцюй, моя рідна, ти заслужила на цей танок.
ті, хто палить тут села, вже прокляті і роздерті —
це танець твого життя, а значить танець їхньої смерті.

тож хай під твоїми ногами виростає нова трава.
хай тут будуть нові посіви і нові жнива.
хай там, куди ти вкажеш рукою, будуть нові хати.
хай тут буде чим дихати.
буде чим дихати.

хтось мусить тут танцювати, інакше все це не має ваги.
хай ворогів багато, але хай ляжуть тут вороги.
танцюй для них, пташко, вперто, без жалю і каяття.
бо це танець їхньої смерті,
бо це танець твого життя.

(с)Тетяна Власова

не розмовляй із ворогом, каже, не шукай у ньому людину.
це легко насправді, коли навколо стільки крові і диму.
коли все, що ми будували, раптом стало таке крихке —
я не маю часу у ворогах роздивлятись людське.
я, каже, цю зиму собі, звичайно, не вибираю.
просто сніг тут падає так, як тепер помирають —
падає безупинно, падає невблаганно.
для чого при цьому ще розмовляти із ворогами?
для чого при цьому ще намагатися їх зрозуміти?
краще прогнати їх так, щоб їм це було помітно.
я не хочу, щоб ворог любив мене або поважав.
я хочу, щоб він боявся і моїм дітям не заважав.
це легко насправді, говорить, коли навколо багато смерті —
дивитися в очі ворогу. дивитися довго і вперто.
дивитись загубленими життями, зруйнованими містами.
тому я, каже, робитиму свою справу.
а сніг
розтане.

(с) Тетяна Власова

Хочеш, воїне, я змию з тебе кров твоїх ворогів?
Із твого зап’ястя, з твого обличчя, з твоєї ноги.
Хочеш, заберу в тебе залишки твого милосердя?
Бо коли ворог позаду і ворог попереду — що посеред?
Хочеш, буду з тобою поруч, коли ти один?
Навчу тебе жити без їжі, вмиватися без води.
Зроблю кожен спогад таким важливим, таким безцінним.
Дам тобі найясніший погляд і найточніший приціл.
Я знаю, ти все це вмієш і сам, тож навіщо тобі ще й я.
Але якщо у світі існує краса, то у неї твоє ім’я.
Я знаю, ти хочеш сказати, що навколо немало бід.
Але якщо цей світ доживе до завтра, то лише завдяки тобі.
Ця війна лишила нас спокою, позбавила руху.
Тому дай мені, воїне, просто тримати тебе за руку.
Тому хочеш, воїне, я напишу тобі віршів, наспіваю пісень?
Або, хочеш, мовчатиму, бо навіщо тобі це все.
Ми з тобою у цій пригоді — просто вимушені співучасники.
Але любов і свобода — це те, що тут народжується одночасно.
І нехай зараз цей світ нестерпно холодний і вогняний —
все одно колись ми змиємо один із одного запах цієї війни.

Тетяна Власова

Ернесте, я можу з тобою позмагатися
у вмінні писати найкоротші
і найщемкіші розповіді.
Як тобі, приміром, такі?
«Ми одужали. Сьогодні будемо в садочку».
«Ледь не спізнились. Біжи до виховательки».
«По обіді сина забере чоловік».
«Нарада о першій. Встигнемо долетіти?».
Або так.
«Доню, яблука на столі на кухні».
«Ідіть гуляти, я вийду до вас пізніше».
«Треба нарешті розібрати ялинку. Почну з дощика».
«Все вибухнуло. Нас завалило. Допоможіть».
«Ви не бачили моїх батьків? Я не можу до них додзвонитись».
Чи, може, щось із цього.
«Поки я на фронті, вони знищили мій дім».
«Ми вийшли в магазин. Нам немає куди повернутись».
«Там людина. Вона світить ліхтариком. Справа від неї — провалля».
«Помовчіть. Треба розчути крики з-під завалів».
А тут пауза.
Тут про жінку, яка не говорить.
Якби ти знав, як болюче вона мовчить.
Їй більше нема кого кликати.
Бачиш, Ернесте, скільки в нас тут сюжетів.
Кожного вистачить на окремий роман.
Світу буде що почитати.

Тетяна Власова

І цей день, як і кожен інший, знову тобі до снаги.
Мрії твої сьогодні безумні, думки чумні.
Ти дивишся, як живою рікою пропливають твої вороги
і тішишся, що їм не вистачило міцних човнів.

Розглядаючи їхні тіла, що зійшлись у вічний танок,
ти бачиш, які вони жалюгідні, які пропащі.
А коли до тебе долітають крики їхніх жінок,
ти дужче прислуховуєшся хіба що.

Поки на вулицях порожньо, а в підвалах людно,
поки наші міста наїжачені войовничо —
це час, коли лікуватись можна ненавистю і безмірною люттю.
Тож дивись, слухай, запам’ятовуй ворожі обличчя.

Запам’ятовуй, як ми ставали сильнішими і зухвалішими,
як любили нестямно, як ненавиділи безсоромно.
Запам’ятовуй кожен день, який ти так проживаєш.
Передавай це потім зі своєю плоттю і кров’ю.

Передавай це кудись у майбутнє, кудись у вічність.
Запиши на тому папері, який ніколи не спалять.
Наші діти з народження вмітимуть дати відсіч.
У наших дітей так само буде
хороша пам’ять.

Тетяна Власова

Як недобра дитина вбива кошеня,
І у неï питаються – нащо?
Вона злиться із вереском – «ні, це не я!»
I вину не признає нізащо.

Як недобра людина розкаже тобі
Свою версію, дику і хвору,
Що в тридцяті у нас не було боротьби,
Або "нє било Голодомора" –

Знай, убивці птахів, кошенят, цуценят
Виростають і хочуть добавки:
Твій охайний будинок, машину та сад,
Чи мішечок зерна з-попід лавки.

I вриваються в дім, як у давні роки,
I вбивають, безжальнi та ниці.
Ми колись у вікно виставляли свічки,
А тепер виставляєм рушниці.

Три малі колоски, почорніла межа,
Не могила – окоп оборони.
Як недобрий народ свого гострить ножа,
Добрий, зрештою, купить патрони.

Не здавай бiльш нікому ніколи своє –
Тiльки так ми минуле завершим.
I коли хтось говорить, що він тебе вб'є,
Краще вір.

І стріляй в нього
Першим.

Darwin Tremor

Малим я читати обожнював про війну.
З ліхтариком, під одіялом і замість сну.
Мій дід воював. Я просив його – розкажи!
Та дід був глухий з сорок п’ятого, скільки жив.
Він мав ордени, та про них не розповідав,
І більше мовчав, а у травні, бува, ридав.

Ну, я і без нього знаходив війну, і так –
У книгах, у фільмах, на будь-який лад і смак.
Уся індустрія її продавала нам:
Сумну про Хатинь чи понтову, якщо В’єтнам,
Володар кілець, ось поганці, а он добро.
Там, звісно, казали – «Війна то є пекло, бро»,
Але ж так приємно себе уявлять добром –
Таким, що розправиться з чортом і Гітлером,
Таким, що стріляти і всіх рятувати вмів,
Красивим у формі зі шрамами йти домів,
Долати дракона, фашиста, підстав своє.
Таке про війну уявлення світ дає.

Чомусь мені кінематограф не показав,
Як матері виють над гробом під третій залп,
Як грудою бруду спадає твій інститут,
Як каже хірург «Цьому краще померти тут».
У фільмах не кажуть про звуки, що робить «Град»,
А також про те, що твій названий,-- сцуко--, брат,
З яким ви вогонь і воду пройшли удвох,
Відпише тобі з-за порєбріка, щоб ти сдох.

Війна розповість тобі, що таке «дискомфорт»,
Війна не спитає, герой ти чи просто чорт.
Війна може бути довгою, день за рік,
А може швидкою – звук вильоту, спалах, крик.
Війну не опише туторіал чи устав.
Якби про війну я книгу писати став,
То я б не писав про те, як горять міста –
Мені би одного хватило на все листа.
А може, пів-аркуша стало б на той роман,
І те, якби я розійшовся, як графоман.

І я б написав:
Ні, війна це не пекло, бро,
Не сага, де зло подолати іде добро,
Не поле, де танк оплітає весняний цвіт.

Війна – порожнеча, яку не заповнить світ.
Війна – порожнеча позбавлених сну ночей.
Війна – порожнеча від вікон і до очей.
Війна – порожнеча, там де має буть рука.
Війна – порожнеча на тому кінці дзвінка.

Війна – порожнеча, в якій не знайдеться звук,
Коли тебе буде розпитувати онук:
"Давай, розкажи, звідки в тебе ті ордени!
Давай, це ж так круто!
Я в захваті від війни."

Блимає месенджер без перебою:
Сьогодні занадто ракет багацько!
Та знов закриває дітей собою
Великий і сивий відважний батько.
Він плаче дощем, коли крізь долоні
Йому прориваються хижі дрони,
Коли град уламків на Оболоні,
Коли на Печерську горять балкони.
Він б'ється пораненими руками,
І знову збиває ворожі цілі.
"Усе відбудую, бетон і камінь,
Лише би малі мої були цілі".

Отруйний дим нам очей не виїв,
І липкий страх не загнав у кому,
Бо ти є Київ, і я є Київ,
І Київ нас не віддасть нікому.
Зенітки та КПТВ – до бою!
Від люті кричить, як сирена виє.

Він закриває дітей собою.
Не бійся. Ти чуєш?
Він нас прикриє.

#skladno

4 ранку , я так мирно спав.
Дитинства час, то радісна пора.
У сні я маму ніжно обіймав.
А поряд татова міцна рука.
Та раптом гуркіт і ракети страшний свист.
І все ..дитинства в мене більш нема..
Його забрав безжалісно рашист.
Немає в мене дому й батька вже нема.
А далі в пам‘яті лише страшна пітьма..
Сирени вій і мами плач, дорога ..
Чому скажи мені, ти, проклятий фашист,
себе ти раптом уявив на світі Богом?
Чому ти вирішив забрати в нас життя?
І хто дозволив ось таке робить безчинство??!!!
Звільнять прийшов мене від батька,
від родини і житла ..
Хто звав, скажи, тебе в моє дитинство?
В мій світ, де я зростав і де любив?
Де мріяв як піду на осінь в школу..
Як тато купить рибку справжню, золоту..
Ти все забрав .. все зруйнував довкола!!!
Страшні стоять, розбомблені міста.
Горить душа, десь там палає моя школа..
А небо все волає без кінця..
,Пройдіть скоріше в укриття: повітряна тривога!!,
Моє дитинство не повернеться назад.
Я раптом став дорослим, наче тато.
Але ми виграєм цей бій і прийдем на парад!!
І слава Україні будемо кричати!!!
І в пам’яті я пронесу життям
ось те дитинство, там де мама, я і тато…
А ще мої розбомблені міста..
і люту ненависть до руського солдата.

(с)

Пливуть хати.
Я бреду по коліна у спогадах.
Чиїсь діди
Кожну цеглу складали мов золото.
Чиїсь баби
Посадили черешні і айстрики.
Чиїсь тати
Тут ловили на м’якуш карасика.
Чиїсь мами
Закопали під деревом пупчики.
Нявчать коти,
Перелякані лагідні мурчики.
Пливуть качки
І нажахано так озираються.
Собачий слід
Заливає вода, він вгризається.
Пливуть хрести
Мертві пишуть, де будуть ховатися.
Кричать птахи:
Ми не маєм куди повертатися!
Пливуть життя
І впадають у море із відчаю.
Біжить дитя
І волочить дитинство скалічене.
Ми всі кричим
Світ продовжує гратися в хованки.
Пливуть хати,
Виривають з корінням нам спогади.

(с) 6.06.2023
Olena Pshenychna

ДИВИСЯ, СВІТЕ, НА СВОЄ КІНО!

Дивися, світе, на своє кіно!
Ти — режисер, тобою воно зняте!
Сценарій вже написаний давно,
Але ти не хотів його читати.

Тобі комфортно! Теплий кінозал,
Ще й подають вино на срібній таці.
Та через край пролився твій бокал —
То наша кров цюркоче поміж пальці!

Вже ріки крові! А тобі — вино...
Тече вона з невинного маляти:
В цю дику ніч загинуло воно
Під тягарем руїн своєї хати.

Тече з його геть молодих батьків,
А поруч з бездиханними тілами
Кудлатий пес від болю занімів —
Пливе їх хата слідом за дахами...

Пливуть тварини, люди і хати,
Пливе чиєсь життя, як кадри фільму...
В сценарії його були хрести —
Та їх не помічали твої більма.

Осліп ти, світе, в розкоші своїй!
Бачиш лиш те, що подають на блюді.
Пий, світе, кров! Дивися! Багатій!
Доки десь там пливуть хати і люди...

(с) Валентина Матвіїв

Сергій Жадан.

Що ти будеш згадувати про ці часи?
Адже пам’ять змиває всі голоси,
адже пам’ять не пам’ятає жодних імен, жодних назв,
але ти все одно згадуй, згадуй про кожного з нас.

Згадуй про нашу закоханість у твоє лице,
навіть якщо тобі це не подобалось – згадуй про це,
навіть якщо ти не вірила в серйозність наших хвороб,
навіть якщо не сумнівалась у марності наших спроб,
навіть якщо не зможеш згадати наших імен,
і якщо тебе завжди дратував колір наших знамен,
мова наших освідчень,
біографії наших святих,
кількість у наших будинках зброї, вина і книг.

Згадуй усе, що ми писали тобі в листах,
згадуй, скільки нас полягло в чужих містах,
згадуй, скільки з нас зламалося й продалось,
згадуй, хоча б між іншим,
хоча б когось.

Згадуй, як ми ловили твої слова,
згадуй наші поразки й наші дива,
нашу вірність, нашу відвагу, наші страхи,
носи при собі нашу любов, ніби старі гріхи.

Без тебе нічого не буде, хочеш чи ні.
Наші серця, як підводні міни, стоять в глибині.
Згадуй кожну з утеч, згадуй кожну з атак –
скільки зможеш, хоча б до смерті, хоча би так.

«Пророцтво» Дмитро Павличко (1991)

Коли надійдуть танки й бетеери,
І вдарить по знаменах кулемет, –
Ті вмруть, а ті сховаються в печери.
Та на майдані лишиться поет.

Він буде сам під кулями стояти
Без наляку й жалю, як Прометей,
І кров стече… Рабів народить мати,
Та він оберне знову їх в людей!

Він знов оберне в Дух скорботне тління,
Знов нагадає хто ми, звідкіля.
І знов на площах закричить каміння,
І вбивці рушать знов з – під стін Кремля.

Знов буде бій! Будуть підступні чвари,
Знов честь укрита буде наяву,
І знову нас клястимуть яничари,
Навколішки вітаючи Москву.

І знов розтануть людських душ мерзлоти,
І знов імперію ошкірить сказ,
І буде так продовжуватись доти,
Допоки правда не прийде до нас.

В століттях буде так! І жодна зміна
Не станеться в перебігу епох,
Допоки не воскресне Україна,
Бо Він так хоче – наш безсмертний Бог!

«Натомість Заповіту» Василь Сагайдак (1990 рік)

Ніколи не пускай на поріг варвара, сину, —
чи ітиме війною, чи з міхом облеслих клятв,
він забере твій дім, ложе візьме і дружину
і на майдані спалить згортки давніх коляд.

Змертвіє у словниках і на цвинтарях тепла мова,
бо все, що у тебе, нащадку, сьогодні є,
він перелицює до нитки, перепише до слова,
перемурує до каменя й видаватиме за своє.

Дмитро Павличко «До Варфоломія» (2008 р.)

Але ти знаєш добре: московити,
Одягнені у митра золоті,
Прийшли до нас не Богові служити,
А розпинати волю на хресті.

Прийшли навчати нас царям коритись,
Прийняти рабства світову печаль,
В тайзі перед Європою закритись
І рідну мову посадить на паль.

Ця попівня напасницька і дика,
Не знає честі й Господа не зна.
Бо їхній Бог — імперії владика,
Ненаситенний кров’ю сатана.

Та прийде день — чи в серпні, а чи в січні
Сяйне помісна Церква серед нас.
Хоч ми не канонічні, але вічні,
Поможе нам неканонічний Спас.

Підрив Каховської ГЕС.

Пошматана, розтоптана земля,
Ти другий рік у ворога в полоні....
Розтерзана Херсонщина моя
До Бога в небо простягла долоні.

О Боже, в чому завинили ми?
Жили, раділи, мирно працювали
Красу створили на своїй землі,
І мрії нам наснаги додавали!

Орда проклята вторглася до нас,
Квітучий дім наш підло відібрали,
Сказали: "Ми же братья вам сейчас!"
Брудний свій прапор скрізь порозтикали.

Та не скорились люди цим катам,
Тоді вони ось так поміркували:
"Щоб не дісталась ця земля братам!"
Взяли і нашу дамбу підірвали.

Пливуть хати, паркани і дахи.
І під водою все життя лишилось
І залила вода усі шляхи
Для нас - навіки наче все спинилось.

Сидить матуся на даху з дітьми,
Вона їх дуже міцно обіймає:
" Все буде добре, діточки мої"
А серце її в шмаття розриває.

Тваринки плавають уже з останніх сил.
Сміливі люди мужньо їх рятують.
А десь дідусь з бабусею не встиг
Їхні тіла вже по воді мандрують...

Бажаю тобі, кате, все життя,
І де би ти не був, не опинився,
Щоб крик людей стояв в твоїх вухах,
Щоб сон один і той щоразу снився!!!

Хай сниться тобі спалена земля ,
Затоплені наші міста
і села
І щоб уся твоя проклятая рідня,
Навічно цей тягар
з собой носила !!!

Василь Симоненко. "Можливо, знову загримлять гармати"

Можливо, знову загримлять гармати,
І танк зімне пшеницю на лану,
І буде плакать і журитись мати,
Коли сини ітимуть на війну.
І хтось востаннє поцілує милу,
І хтось сльозу непрохану змахне,
А може, дехто втратить віру й силу,
Своє життя рятуючи одне.
Але не я… Я квиснути не стану,
Хоч як не буде боляче мені,

За нашу землю, дорогу й кохану,
Я рад прийнять на себе всі вогні.
За тих дітей, що бігають до школи,
За матерів, змарнілих у труді,
За рідні верби довгополі,
За наші дні, прекрасні й молоді.
І тут ні сліз, ні відчаю не треба,
І тут не треба страху і ниття -
Живе лиш той, хто не живе для себе,
Хто для других виборює життя.

Цей день почався не вчора,
Цей день почався не сьогодні.
Ось орків "беха" догора,
Всі орки згинуть у безодні...

Всі кажуть: "Третій рік війни!
"Сьогодні, - третій день початку".
Але для більшості страни,
Немає дат, лиш день спочатку.

Та добре, що світанок є,
Хоч оркі лізуть, наче лава.
На захист воїн наш стає,
І кажем ми: "Героям Слава!" (с)


Вічна пам'ять всім, хто загинув в цій війні....

Це почалося ще в березні, навесні –
Мій лагідний кіт став рикати уві сні.
Розумієш, мій кіт – найласкавіший із котів,
Я б добрішого не знайшов би, як захотів.

Кіт сичить уві сні, рушить лапами навкруги,
Може, б’є по ракетах, що випустили вороги,
Може, знову біжить до підвалу, почувши свист.
І нервово шмагає ковдру смугастий хвіст.

Я би з ним розділив ті багаті знання свої,
Про причини та наслідки воєн, котли, бої,
Як копають окопи, як місто беруть в кільце.
Та не знаю слова, щоб коту розказати це.

Він сидить у вікна, золотаві замружив очка,
Наче каже – «Чи може образити хтось коточка,
Чия шубка м'якенька, неначе хмаринка з вати?".
Як коту пояснити, чому нас прийшли вбивати?

@Darwin Tremor

— Досить крові,— продекламував кат,
коли ніж, загнаний мені поміж ребер,
стримів у спині.
А я подумав, скулившись весь од болю:
що як він захоче ще й лікувати мене?

Василь Стус

Ярій, душе. Ярій, а не ридай.
У білій стужі сонце України.
А ти шукай — червону тінь калини
на чорних водах — тінь її шукай,
де жменька нас. Малесенька шопта
лише для молитов і сподівання.
Усім нам смерть судилася зарання,
бо калинова кров — така ж крута,
вона така ж терпка, як в наших жилах.
У сивій завірюсі голосінь
ці грона болю, що падуть в глибінь,
безсмертною бідою окошились.

Василь Стус

Він наступив їй чоботом на руки
Вона не розтулила кулаки.
Лежало тільце і терпіло муки.
Не відчувало біль, а лиш про хліб думки.

Паскуди чоботи сильніше надавили…
Дарині було років п'ять чи шість,
Її супротив уже втратив сили,
А виконавцем володіла злість.

Кілька зернят в малих, худих долонях
Могли її від голоду спасти...
Це був не хліб, простий звичайний сонях,
Якому вдалося із згуби прорости.

Дарина так його давно чекала,
Шукала ягідки та паросток знайшла.
Щодня водицею відтоді підливала,
Пісні співала й дуже берегла.

А як дозрів, хустиною закрила,
Не від птахів — від виконавців - "крис".
І раз у день кілька зернят носила
Шанс на життя, цей від природи - приз.

Важко зітхнула тричі дівчинка і вмерла.
Шанс на життя забрав бездушний кат.
Його ж сімʼя не просто їла - жерла!
Дарині ж не віддав і двох зернят.

Вони нам й зараз землю рідну топчуть,
Цей геноцид на мить не притихав.
Тепер ракетами вони нас вбити хочуть.
Дивися, світе, ти раніш не знав.

І не один царьок у цьому винен,
А схиблений, жорстокий "руський мір"
Коли навіки він з землі святої згине,
Наступить спокій, світе, ти повір!

Людмила Кубряк

Мені казали: "Ти не вмієш жити,
Життя прожив- нічого не нажив!"
Мені казали: "Треба послужити,
Щоб і собі ти дещо заслужив"

Мені казали поруч з ким стояти,
Щоб вистоять собі життя легке.
І радили яких пісень співати,
І на каком, даруйте, язикє.

Та є таке, що я не хочу вміти.
Й не вмітиму од роду і повік.
А доведеться в безвість відлетіти,
То й відлечу , як чесний чоловік.

Я не один. Нас все іще багато.
Ще тліємо, хоча й не горимо.
Нам нікуди вже далі відступати.
Й несила наступати - стоїмо!

Ми стоїмо, ми й досі на помості,
Напівзабуті і напівживі.
Ми стоїмо - в серцях немає злості.
Ось тільки нерви - де там тятиві?

Ми стоїмо, чужі у власній хаті,
Охаяні, обпльовані, німі...
Ми стоїмо потужні і затяті,
Пильнуєм світло в крижаній пітьмі.

Затравлені, змордовані істоти,
Жах небуття легенями п'ємо,
Бо Україна дихатиме доти,
Допоки ми за неї стоїмо!

Тарас Петриненко

«Мальчік, нє надо,нє плач, твой папа вєрньотся» -
Збрехав чекіст моєму малому дідові.
Сідало за Збруч роз‘ятрене з розпачу сонце,
Сідали до столу радіти хоч вже якому обідові.
Троє маленьких дітей на голодному боці Збруча,
Ваш тато пройшов цей голодний кордон незаконно.
Старшенький плакав.Чекіст знічев‘я мовчав,
Подумки приміряючи нові погони.
Інше пече мене, діду, якби ти знав,
Хоч же катують мене твої сльози дитячі.
Дочка твоя визубрить ВЛКСМу устав,
І за ковбасу їм сирітство твоє пробачить.
За ковбасу, за віру в кривавих месій,
За «недоступну батькам її вищу освіту»,
За право не знати правди і жити «як всі»
І «Ми- не раби!» надсадно кричати світу.
«Голод - не матінка» скаже вона мені
В ревних потугах повчань, як прожити життя.
Скошені обмолочені колоски лежать на стерні,
Скошені обмолочені діти болять у мені,
Прабаба втішає заплакане кволе дитя.

©️Liudmyla Gorova

... Привіт, татусю, це твоя Даринка!
Сьогодні в школі пишемо листи...
На площі вже встановлена ялинка,
Але ми з мамою не будемо іти.
А знаєш, та ялинка гарно сяє!
Її привіз якийсь поважний гість!
А мама чорну хустку не знімає,
Зітхає тяжко і чомусь не їсть...
Бабуся вчора плакала тихенько.
А я вже сильна- плачу лиш вночі!
І навіть, якщо вибухи близенько,
Кажу собі: "Все добре, не кричи!"
Зі мною спить ведмедик іграшковий,
Мені його Наталочка дала.
У неї тато, як і ти- військовий,
Але його сім'я ще не знайшла...
Якщо ви з ним зустрінетесь на хмарці,
То передай, прошу, таких новин:
Родила мама братика Наталці!
Скажи, будь ласка, в нього вже є син!
Тобі сподобались принесені троянди?
Можливо їх присипало сніжком...
Вони яскраві, як оті гірлянди,
Що весело палають за вікном!
Бувай, татусю, я не забуваю!
Але так тяжко від оцих нещасть...
Цей лист віддам святому Миколаю,
А він тобі на небі передасть!...

К.Ю.А

Наші душі хронічно "трьохсоті".
Біль замерз,
Біль уже не болить...
Сліз нема...
Десь у кленах високих
Заблукала спотворена мить,

Що завила сиреною гучно,
Обіцяючи безліч смертей.
Може "оптом",
А може "поштучно",
Чи дорослих, чи зовсім дітей.

Ці "жнива" не залежать від часу -
Літо, осінь, холодна зима...
На Різдво, до Медового спасу
Без запрошень приходить біда.

Хтось сміється, вдивляючись в пекло,
Що самі ж заподіяли нам.
І не знають, яка небезпека
Спадком буде їх донькам й синам.

Бо не буде спокою нащадкам
Тих, хто тисне спокійно курок.
І не мають ні думки, ні гадки,
Як життя преподасть їм урок.

Присмак крові назавжди у роті
Відчувати їм сім поколінь...

Наші душі надовго "трьохсоті".
Та відновимось з часом...
Амінь...

9.01.24

В стосунках застосунків
Так мало було мови
Глядацьких авдиторій
Промовисті промови

Звитяжну тяглість розглядали
І споконвічну непокору
В стосунках часом “рахували”
Хоча коректніше “вважали”

В етерах все це ніби було
Але дискусії не було
Скоріш то були монологи
Промовисті розлогі

Безмежні і безкраї
Яких немає в жоднім краї
Але на щастя є в етері
А також допис на папері

Його поширював читач
Москальских слів палач
Плекав так пильно і невпинно
Подекуди немов картинно

Бо віковічна боротьба
Як плесо все вбира
І ти, козак, мерщій міркуй
Та смислів сенсів не жалкуй